Жінка у червоному вбранні задоволено оглядала зал: сьогоднішній день був наче створений для останнього святкового спектаклю – блискучого завершення блискучої кар’єри. Її  струнка молода постать зникла за багряними кулісами. Жінка пройшла в свою простору, зі смаком обставлену гримерну кімнату і задоволено посміхнулась своєму відображенню у дзеркалі. Раптом, скрикнув, відсахнулась від нього. На обличчі застигла маска жаху. Все частіше і частіше їй видівся образ її ненародженої дитини. Пожертвувавши материнським щастям, вона тоді, молода, з великою купою амбіцій і кар’єрських сподівань, навіть не уявляла, скільки разів потім вона буде клясти ту нещасливу мить.

          І ось, знову до неї прийшла її донечка, з такими сірими розумними очима. Привид зник. Прокинувшись від спогадів, вона відчула себе зле і прилегла на ліжко. Солодка дрімота вже почала проникати в думки, але акторка раптово почала задихатись, відкрила очі і побачила злісну усмішку донечки, її злий сміх пройняв до серця, а маленькі рученята все сильніше замикались навколо її шиї. Розумні сірі очі… Страх, біль…Боже, вона не хотіла вмирати так! Ні, ні, це не може бути кінцем...

-         Мамо! Що сталось? – в кімнату прибігла донька, - мамо, ти чуєш мене? Чому ти кричала? Тобі зле?

-         Ні, доню, це просто привид минулого навідався до мене…

-         Мамо, ти мене лякаєш. Може принести води?

-         Ні, все гаразд, - мати з любов’ю вдивлялась в обличчя доньки.

-         Тоді я пішла збиратись на роботу.

          ПО-ЛЕГ-ШЕ-ННЯ!!!

Сонце заглягуло у вікно і здивовано завмерло: у вбозій кімнаті сиділа стара жінка, яка голосно ридала від щастя.